Життя за гратами — маловідома сторінка для більшості українських
громадян. Вона існує для них десь поза межами реального світу, викликає
похмурі асоціації — сум, зневіру, розпач. Між тим, суспільство має
знати все, що відбувається в державі, в тому числі — й за гратами. Тож
дні відкритих дверей, які проводяться для журналістів і правозахисників
в установах виконання покарань, безумовно, сприяють цьому.
25 вересня 2009 року відбувся День відкритих дверей для
представників засобів масової інформації та громадськості: таку
практику Державний департамент України з питань виконання покарань
започаткував ще минулого року. Цього разу журналісти і правозахисники
відвідали найстарішу в Україні установу — Бердичівську виправну колонію
№ 70.
Ця установа збудована ще за часів імператриці Катерини ІІ і
виконувала функції пересильної тюрми. Будівля мала форму літери Е
(сьогодні це будівля режимного корпусу). За словами начальника
Бердичівської ВК № 70 Олександра Доробалюка, ‘першими згадками про
установу є інформація про утримання 68 уніатських священиків, відомих в
історії як ‘бердичівські сповідальники’ (1772 —1773рр.). Згадується
установа й за часів гетьмана П. Скоропадського (1918р.), коли
відбувалося формування тюремного апарату. Залежно від кількості місць
для в’язнів, місця ув’язнення, підлеглі тюремним інспекціям поділялися
на п’ять рядів. До третього ряду увійшло 12 тюрем, у тому числі і
Бердичівська тюрма — 327 місць. Втекти з колонії практично неможливо ¬—
міцні, майже метр завтовшки стіни, чуттєві засоби стеження і
відеоспостереження. ‘Хіба що хтось пішов би на посадовий злочин і вивів
засудженого’, — каже начальник установи.
Сьогодні Бердичівська ВК № 70 — колонія максимального рівня
безпеки, де відбувають покарання 622 засуджені, що скоїли тяжкі та
особливо тяжкі злочини, з них 31 — до довічного позбавлення волі.
Потерпілими від цих злочинів стали понад 500 осіб, в основному, — з
незахищених верств населення (неповнолітні та люди похилого віку).
Утримуються засуджені і в звичайних житлових приміщеннях, і в
приміщеннях камерного типу. Виробничі площі підприємства Бердичіської
виправної колонії становить майже 7,5 тисячі квадратних метрів і
представлені двома виробничими цехами, двома допоміжними дільницями
(ремонто-механічною та паро-силовою), складськими та транспортними
господарствами. Асортимент продукції, що виготовляється підприємством
колонії, становить понад 500 одиниць. Особливо вражають майстерністю
виготовлення плетені меблі, дерев’яні шахи і нарди, інші вироби з
дерева. В підсобному господарстві навіть вирощують перепілок, а в
теплицях — малину. За роботу засуджені отримують зарплатню близько —
600 гривень.
Під час ‘екскурсії’ по установі гостям показали їдальню, де
харчуються засуджені. Приміщення їдальні невеличке, побудоване
нещодавно, а раніше її взагалі не було, і їжу роздавали по камерах.
Того дня на обід засудженим подавали борщ, макарони з м’ясом. До речі,
печуть хліб і виготовляють макарони безпосередньо в колонії. Пахло в
їдальні дуже смачно. Правозахисник Тетяна Яблонська влучно зауважила:
‘Слава Богу, що зараз дозволено вживати миючі засоби, і запаху тюрми —
того страшенного смороду, який був колись, мабуть, уже років з десять
як немає’. За словами Олександра Доробалюка, щодня у середньому на
харчування засудженого виділяється 10,3 грн.
У режимному корпусі № 2 відбувають покарання засуджені за тяжкі і
особливо тяжкі злочини. Камери тут переобладнані під звичайні житлові
приміщення, в яких утримується по дев’ять, в деяких по одинадцять
засуджених, залежно від розмірів кімнати. Один із засуджених Анатолій
Федоров погодився поспілкуватися з журналістами. Відбуває покарання —
уже вдруге. Перший раз за крадіжку, тепер — за розбій. Родом з
Хмельниччини. У нього є родина, сину 11 років. Він сумує за ними,
кається. За його словами, умови утримання і ставлення персоналу до
засуджених дуже гарні. На харчування також скарг немає. У камерах є
телевізори, читають пресу, художню літературу.
У секторі максимального рівня безпеки перебуває 31 засуджений до
довічного позбавлення волі. Доступ сюди має обмежене коло
адміністрації. До речі, лише завдяки Голові Держдепартаменту журналісти
і правозахисники змогли поспілкуватися з ‘довічниками’. Утримуються
такі засуджені в камерах по одному, по двоє, по троє і по четверо в
залежності від їхнього бажання і психологічної сумісності, а також
тяжкості скоєного злочину. Законодавство накладає певні обмеження на
самовільне пересування цієї категорії засуджених в межах сектору — саме
тут вони харчуються, миються. Медичне обслуговування також в межах
сектору, сюди приходить священик.
Досить часто міняють засуджених місцями по камерах. За залізними,
тяжкими дверима встановлені попереджувальні грати. Камери обладнані
телевізорами, спальними місцями, туалетом, умивальником. Законом
дозволено ‘довіч¬¬¬- никам’ курити. Щоденно виводять засуджених на
прогулянку на одну годину. Наймолодший вік засуджених до довічного
позбавлення волі — 23 роки, а найстарший — 58 років. В основному склад
‘до¬вічників’ молодий.
Засуджений В’ячеслав Гандрабура охоче розмовляє з журналістами. Він
— член відомого бандугруповання Ігоря Шагіна, на рахунку якого —
замовні вбивства і замахи на вбивства, розбій. Гандрабура, як і Шагін,
отримав довічне ув’язнення. Сидить уже дев’ять років. На умови
утримання не скаржиться, претензій до персоналу також немає,
незадоволений лише тим, що дуже часто переміщують з камери в камеру.
В’ячеслав справляє приємне враження: вища освіта, знає п’ять мов,
сподівається вийти на волю, добре знає законодавство і свої права.
На завершення своєрідної екскурсії по колонії відбулася
прес-конференція керівництва Держдепартаменту. У ній взяли участь
Голова Держдепартаменту Олександр Галінський, начальник управління із
забезпечення взаємодії ДДУПВП з Мін’юстом Петро Кочерган, голова
Бердичівської райдержадміністрації Леонід Бакановський, мер м.
Бердичева Василь Мазур, заступник голови Житомирської ОДА Ігор Орлов,
начальник Бердичівської ВК Олександр Доробалюк та інші представники
Держдепартаменту. Голова відомства подякував усім гостям за можливість
зустрітись і поспілкуватися та нагадав, що місяць тому він обіцяв
показати установу, де утримуються ‘довічники’, і свою обіцянку виконав.
За його словами, сьогодні головним стратегічним напрямом у роботі із
засудженими має бути соціальне партнерство засуджених та персоналу
установи, а також подальша гуманізація процесу відбування покарань. На
думку Олександра Галінського, потрібно також налагодити дієві механізми
співпраці органів і установ виконання покарань з громадськими
організаціями. Це дозволить оперативно отримувати інформацію про
негативи в роботі установ виконання покарань і своєчасно на них
реагувати. Керівник відомства також окреслив першочергові заходи щодо
ро第- в’язання проблем пенітенціаріїв.
На думку відомого правозахисника Тетяни Яблонської, такі заходи як День
відкритих дверей в установах виконання покарань, є дуже важливими для
суспільства, яке повинно знати, що відбувається в закритих інституціях,
бо досить часто відбувається нагнітання, особливо з боку преси
відчувається негативне ставлення до кримінально-виконавчої системи. Але
намагання пенітенціаріїв змінити ‘зону’ на краще відчувається.
‘Ми знаємо, що в кожній установі є рентгенівський апарат і два рази
на рік і працівники системи, і в’язні проходять обстеження, — говорить
пані Тетяна. — Виявлення туберкульозу на ранніх стадіях дає можливість
суспільству подолати цю біду. Є певний позитив, хоча ще багато потрібно
зробити. Гуманізація системи і намагання гуманізувати стосунки з
в’язнями, їхніми сім’ями, дати можливість людині вийти з професією на
волю — це і є той позитив. За 18 років незалежності з’явилися люди, які
ніколи не ходили до школи. Тут вони можуть навчитися і читати, і
писати, і показати на мапі, де розташована Україна. На жаль, система є
заручником іншого — відсутності тих реформ, які мали б бути, передусім
судово-правової’.
